Президент США Дональд Трамп та президентка Європейської Комісії Урсула фон дер Ляєн зустрілися в Тернбері, Шотландія, 27 липня 2025 року. (Фото: Brendan Smialowski / AFP via Getty Images)
Кілька тижнів тому спеціальний посланець США Кіт Келлог висловив критику на адресу Європи за її залежність у глобальній політиці та невміння протистояти Росії самостійно. На Варшавській конференції з питань безпеки він зазначив:
“Європейці, певно, не усвідомлюють власну силу — ви насправді дуже вправні й не потребуєте США як партнера у альянсі; ви можете впоратися самі.”
“Це схоже на те, коли мої діти вчилися їздити на велосипеді: спочатку їздили з боковими колесами — але вам вони вже не потрібні, ви добре керуєте самостійно.”
Такий покровительський тон цілком заслужений. Навіть до останніх змін у ставленні президента Трампа щодо Росії, європейські зусилля у процесі “мирного врегулювання” війни в Україні перетворилися на подорожній фестиваль ілюзій.
Розмови про тиск на Росію з вимогою безумовного припинення вогню стали далеким спогадом, а місяці європейського лобіювання Трампа не дали жодних результатів. Усього тиждень тому надії на постачання ракет Tomahawk Україні та реальний західний тиск на Кремль здавалися реальними — однак усе було зруйновано після телефонної розмови президента Росії Володимира Путіна з Білим домом.
Якщо Трамп — через понад два місяці після подій в Алясці та наступної зустрічі у Вашингтоні — все одно наполягає на тому, щоб Київ погодився на умови Росії, то як тепер оцінювати зібрання європейських лідерів у Білому домі, що вдавалися до лестощів Трампу й розмірковували про “гарантії безпеки”?
Москві це не зашкодить — Кремль знову звільнений від відповідальності і може відновити масовані удари по українських містах, а також продовжувати наступ із максималістськими цілями, зорієнтованими на “корінну проблему” — існування сильної та незалежної України.
У такій ситуації постає питання: що ж готова зробити Коаліція охочих, створена навесні як відповідь на загрозу можливого залишення України Трампом після конфлікту в Овальному кабінеті?
Після місяців скоординованих зусиль спрямувати Трампа на тиск на Росію, які закінчилися лише покладенням килима для фашистського воєнного злочинця на американській території, настав час перейти до нової стратегії.
Шлях до справді міцного миру та забезпечення безпеки України (а разом із нею й Європи) – це один і той самий шлях.
Замість нескінченного потоку заяв, Коаліція охочих має зробити те, що насправді потрібно: припинити війну, рішуче зруйнувавши впевненість Росії у своїй безкарності за агресію проти України.
Не вимагають, щоб європейські країни відправляли свої війська безпосередньо на фронт, але існує багато способів засвідчити свою силу та волю перед Путіним.
Насамперед, Європа має скористатися нагодою вже цього четверга та виділити Україні 140 мільярдів євро у вигляді позики, використавши заморожені російські активи. Цей крок:
- забеспечить фінансування Києва на 2-3 роки,
- допоможе стримувати та, можливо, навіть відкинути повномасштабне російське вторгнення,
- і, найголовніше, продемонструє, що Європа більше не потребує “тренувальних коліс” і нарешті усвідомлює, що на кону стоїть її власне майбутнє. Саме європейці мають взяти на себе відповідальність за його захист.
Однак це буде лише першим кроком у руйнуванні хронічної ілюзії, що панує в європейських столицях із моменту приходу до влади Трампа.
Коаліція охочих досі розглядає можливі дії як реакцію в разі припинення вогню.
Проте необхідна безпосередня військова присутність Європи в Україні, незалежно від наявності чи відсутності перемир’я.
Це може бути схоже на ініціативу “SkyShield”, яка передбачає захист повітряного простору над західною та центральною Україною шляхом:
- Виходу у бойові вильоти літаків НАТО.
- Інтеграції батарей зенітних ракет на території країни.
Крім того, це означає:
- присутність європейських військ на території України для навчання та обміну досвідом з українськими військовослужбовцями,
- удосконалення узгодженості та готовності обох сторін через уніфікацію та координацію тренувальних програм,
- розробку серйозних планів щодо розгортання бригадних або хоча б батальйонних підрозділів (украй важливим є потенціал країн із кваліфікованими арміями, таких як Франція чи Польща) у західній або центральній Україні.
Якщо деяким це здається загрозливим або викликає побоювання масштабного протистояння через слова Путіна про те, що будь-яка західна присутність в Україні стає ціллю, варто врахувати альтернативу.
Якщо Україна впаде, світовий порядок, у якому завоювання чужих суверенних держав вважалося неприйнятним і мали серйозні наслідки, теж впаде. Російська війна продовжиться, економіка Кремля буде живитися військовими видатками, а населення — підготовлене та мілітаризоване до гібридної конфронтації із Заходом.
Російська армія оснащена сучасними засобами — дронами, технологіями та знаннями для ведення промислової війни, тоді як війська НАТО все ще опановують способи використання безпілотної авіації.
У цьому сценарії Росія посилює тиск на розділену, налякану Європу. Вона вже проводить розвідку глибин території Польщі безпілотниками минулого місяця.
Коли зобов’язання США щодо статті 5 НАТО стають дедалі сумнівнішими, чи готовий Європейський Союз відреагувати на подальші подібні виклики, які не вдасться списати на поодинокі інциденти?
Ці прогнози мають катастрофічний характер для майбутнього континенту й можуть втілитися в реальність раніше, ніж дехто очікує.
Фронтові позиції України – це не просто рівняння фінансування та допомоги. За ними стоять люди — виснажені, стримані, чиї внутрішні сили не підпорядковуються тривалим розрахункам щодо обсягів допомоги.
Якщо військові почнуть хитатися — що вже було помічено у серпні поряд з Добропіллям на сході — це стане вирішальною перевагою Росії, і цінність тих “гарантій безпеки”, що нині обговорюють європейські політики, раптово зникне.
Чи це те, що має статися, перш ніж Європа наважиться на рішучі дії?
Іноді створюється враження, що героїчне утримання українськими військовими фронту шкодить Україні, дозволяючи Європі продовжувати витрачати час на бездіяльність ілюзій щодо “гарантій безпеки” замість того, щоб змусити Росію припинити військову агресію.
Шлях до міцного миру й забезпечення безпеки України та Європи збігається. Цей шлях можливий лише завдяки рішучим і відважним діям, проте для початку від нього слід відмовитись від помилкових меседжів і самозаспокоєння.
Захист України — це захист Європи. Саме так неодноразово заявляли європейські лідери. Однак настав час говорити реальною мовою дій.