На початку 1919 року, коли прохання України про визнання залишалися переважно без відповіді, країна відправила до Європи не лише дипломатів, а й хор. Під керівництвом диригента Олександра Кошиця Українська республіканська капела стала несподіваним, але потужним інструментом культурної дипломатії.
Найбільшим її успіхом став «Щедрик», оброблений композитором Миколою Леонтовичем — композиція, яка пізніше перетнула океан і з’явилася у світі як всесвітньо відомий «Carol of the Bells». Сьогодні важко уявити Різдво без його впізнаваної мелодії.
Цей шлях не був випадковим. Він став можливим завдяки трьом постатям, чиї погляди зійшлися у визначальний історичний момент:
- Симон Петлюра — голова найвищого органу управління відновленої української держави;
- Микола Леонтович — композитор, який створив хорову обробку «Щедрика»;
- Олександр Кошиць — хоровий диригент та один із засновників Української республіканської капели.
Після проголошення Української Народної Республіки (УНР) у 1917 році міжнародне визнання стало критично важливим. Час вибору був надзвичайно важливим, адже незабаром мала розпочатися Паризька мирна конференція, де переможці Першої світової війни розподіляли карту повоєнної Європи.
Петлюра чітко усвідомлював силу культури як засобу державного управління. Для здобуття визнання УНР була відправлена дипломатична делегація на чолі з Григорієм Сидоренком. Паралельно з нею вирушила інша — неофіційна, культурна й не менш вагома — під керівництвом Кошиця.
Місія Капели була зрозумілою — представити Україну світу як окрему націю з власною вишуканою та самобутньою культурою, чітко відмінною від російської. Фактично Петлюра започаткував перший масштабний проект української культурної дипломатії.
У період з травня по жовтень 1919 року хор під проводом Кошиця провів майже сорок концертів у Європі. Міста, серед яких були Прага, Брно, Відень, Баден, Женева, Берн, Лозанна, Цюріх і Базель, стали свідками музичного дебюту України на міжнародній арені. На честь капели у кожному місті проводили прийоми за участі місцевої преси та інтелігенції.
Кожен виступ супроводжувався вимогами виконати на біс «Щедрик» — твір, над яким композитор працював близько двадцяти років: від першої версії 1901 року до остаточної обробки 1919-го.
Газета La Patrie Suisse з Женеви відзначила: «Український хор розпочав справжній тріумфальний тур. Українська Республіка прагне відновити свою незалежність і вирішила продемонструвати світу свою справжню сутність. «Я співаю, отже існую», — говорить хор, співаючи з неймовірною майстерністю».
Чеський музикознавець Зденек Нєєдлий підкреслив геніальність композиції так: «Панство сучасники-новатори, яким треба двадцять тактів для простої ідеї, спробуйте виразити її в чотирьох — як це роблять українські композитори!».
Остаточним пунктом призначення Капели став Париж. За спеціальним указом український уряд направив її туди з метою переконати лідерів Антанти, що Україна дійсно існує. Прем’єра у Парижі стала тріумфом — аудиторія знову вимагала «Щедрик».
Відомий професор Сорбонни Шарль Сеньйобо в листі до Кошиця в газеті France et Ukraine зізнавався: «Ваші співаки перевершили всі мої очікування… Я не відчував такого захоплення з тих пір, як слухав Вагнера в Мюнхені. Жодна пропаганда не може бути ефективнішою для визнання українського народу».
Проте не все відбулося гладко. Російські «колеги» намагалися влаштувати саботаж. За словами Кошиця, планували спровокувати скандал: під час державного гімну мали початися крики та свист, а потім промовець повинен був закликати покинути залу з обвинуваченнями українців у сепаратизмі і ворожості до Франції.
Незважаючи на це, протидія завадам з боку поліції Франції та підтримка відомого журналіста Жана Пелісьє забезпечили успішне проведення концерту.
Після гастролей у Франції Капела здобула визнання у Бельгії, Нідерландах, Великобританії, Німеччині, Польщі та Іспанії. Деякі учасники навіть доїхали до Африки, де виступали в Алжирі та Тунісі.
Однак, через неможливість забезпечити міжнародне визнання України в Європі, у вересні 1922 року хор залишив континент і переїхав до США.
У цей час, у квітні 1922 року, на територіях України, Білорусі, Вірменії, Грузії та Азербайджану, окупованих Росією, було проголошено створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік — СРСР.
Американський промоутер Макс Рабінов організував гастролі в Сполучених Штатах. Він зазначав у Washington Times: «Я чув Український національний хор у п’яти європейських країнах, де вони завжди отримували овації, яких я рідко коли бачив. Я вирішив: Америка має пізнати це надзвичайне мистецтво».
Прем’єра у США відбулася 5 жовтня 1922 року в престижній Carnegie Hall у Нью-Йорку. Тисячі поціновувачів мистецтва, зокрема відомі американські музиканти, політики, представники преси та велика українська діаспора, яка стежила за європейськими гастролями, заповнили залу.
Протягом наступних днів музичні критики Нью-Йорка змагалися у захоплених відгуках, оспівуючи непересічну майстерність хору.
Американський драматург Клей Ґрін писав у San Francisco Journal 1 лютого 1924 року: «Вони подарували нашій країні не лише найкращий спів, якого ми колись чули, а й закарбували Україну на мистецькій мапі світу».
Після дебюту у Нью-Йорку хор продовжив гастролі Чикаго, Вашингтону, Філадельфії, Сент-Луїса та понад п’ятдесят інших великих міст США. Концерти відбувалися не лише у найпрестижніших залах, а й у величних аудиторіях провідних університетів Америки, серед яких Єльський та Прінстонський.
У період 1923–1924 років український хор виступив у 115 містах 36 американських штатів, а також у Бразилії, Канаді, Мексиці, Аргентині, Уругваї, Кубі і навіть країні Тринідад і Тобаго. Скрізь виконавці здобували славу та визнання української культури. Пісня «Щедрик» залишалася основною родзинкою у концертах.
За цей період в світовій пресі з’явилося понад 1300 рецензій на 12 мовах, присвячених Україні та її мистецтву. Хор отримував сотні листів від зарубіжних митців та політиків із словами підтримки культурної і політичної ідентичності України.
Незважаючи на міжнародний успіх «Щедрика», сам Леонтович його так і не побачив. У січні 1921 року його жорстоко було вбито — радянським агентом Афанасієм Гришченком, який видавав себе за чекіста. Під приводом нічного прихистку він вбив композитора в селі Марківка на Поділлі, а також пограбував дім.
Сучасна Російсько-українська війна не є першою у своєму роді. Впродовж століть Росія прагнула знищити українську націю, стерти з пам’яті українців їх самоідентичність, культуру та історію, використовуючи стратегії руйнування та апропріації.
Американська трансформація «Щедрика» у різдвяну колядку «Carol of the Bells» відбулася через десять років. 30 березня 1936 року на Мэдисон Сквер Гарден у Нью-Йорку студентський хор під керівництвом американського диригента українського походження Пітера Вілговського виконав композицію Леонтовича з англомовними текстами перед 15 000 викладачів музики зі всієї країни.
У той момент на міжнародній сцені народився американський варіант світового шедевру — “Carol of the Bells”.
До сьогодні пісня Миколи Леонтовича живе і надихає: кожного Різдва нові аранжування лунають у домівках і концертних залах по всьому світу.
«Щедрик» — це не просто музика, а історія спротиву. Його автор загинув від рук репресивного режиму, прем’єра у Парижі ледь не була зірвана агентами Росії, і нині, у час війни, яка прагне знищити українську культуру, «Щедрик» звучить по всьому світу.
Слухати цю пісню — означає пам’ятати. Виконувати — означає боротися.