Безбар’єрність — це комплексний підхід до формування та реалізації державної політики, спрямований на забезпечення вільного і безперешкодного доступу для всіх категорій населення до різних сфер суспільного життя. Цей принцип впроваджується як наскрізний у державне управління, інтегруючись у довгострокові рішення та програми на різних рівнях — національному й місцевому.
Основне завдання безбар’єрності полягає у створенні комфортного, доступного простору й транспорту для кожної людини. Важливим компонентом цього є поважне ставлення і доброзичлива поведінка у суспільстві, що формує середовище можливостей для всіх без винятку.
Особлива актуальність безбар’єрного простору виникає у періоди, коли люди стають маломобільними. До маломобільних груп належать:
- особи з різноманітними функціональними порушеннями (зору, слуху, опорно-рухового апарату, ментального здоров’я);
- люди з інвалідністю як дорослі, так і діти;
- ті, хто тимчасово отримав травму або наразі хворіє;
- ветерани війни;
- вагітні жінки;
- діти з особливими освітніми потребами;
- діти до 7 років;
- особи, які супроводжують малюків до 7 років, включно з тими, хто користується дитячими візочками;
- люди з нестандартними фізичними параметрами;
- особи літнього віку;
- пасажири, які подорожують з великим багажем, велосипедами чи домашніми тваринами, зокрема собаками-поводирями.
Таким чином, кожен із нас може опинитися в стані маломобільності на певному етапі свого життя, що підкреслює необхідність забезпечення умов безбар’єрності у всіх сферах суспільної діяльності.