28 червня 2026 року відзначається тридцятиріччя ухвалення Основного Закону України — Конституції, що стала фундаментом правового устрою держави.
Для багатьох сучасників Конституція асоціюється з подіями так званої «конституційної ночі» 1996 року. Проте юридична традиція українських територій має глибоке історичне коріння, яке невід’ємно пов’язане з європейською правовою думкою. Формування правової культури на українських землях почалося ще у середньовіччі.
До історичних законодавчих пам’яток належить:
- «Руська Правда» Ярослава Мудрого XI століття — перший фундаментальний кодекс, що регулював суспільні відносини, вводив поняття правової відповідальності та захисту людської гідності, що на ті часи було вкрай прогресивним;
- поширення Магдебурзького права в українських містах, яке принесло принципи самоврядування, розмежування міських фінансів і незалежності судових органів. Ці європейські норми діяли також на півдні України, зокрема у стародавніх фортифікованих містах, закладаючи основу громадянської свідомості;
- доба Гетьманщини, яка є однією із найяскравіших сторінок національного державотворення; козацький устрій базувався на звичаєвому праві та військових угодах.
Окрему увагу заслуговує документ 1710 року — «Договори і Постановлення прав і вольностей Війська Запорозького», укладені гетьманом Пилипом Орликом. Ця Конституція з’явилася на десятиліття раніше за подібні акти у США та Франції й уперше запровадила:
1. обмеження влади правителя;
2. поділ влади на законодавчу (Генеральна Рада), виконавчу (Гетьман і старшина) та судову гілки;
3. гарантії захисту прав козацьких вдів і сиріт.
Новий імпульс вельмицінна українська правова думка отримала під час Української революції 1917–1921 років. 29 квітня 1918 року Центральна Рада ухвалила Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР). Цей документ проголошував:
- повну суверенність держави;
- скасування смертної кари;
- запровадження широкої децентралізації;
- гарантії прав національних меншин, що було надзвичайно важливим для поліетнічних регіонів, таких як Буджак.
Навіть у радянський період, незважаючи на формальний характер тодішніх законів, дисидентський рух другої половини XX століття апелював до конституційних прав і міжнародних угод, прагнучи їх реального виконання в умовах тоталітарної системи.
Ухвалення Конституції 28 червня 1996 року стало логічним підсумком багатовікової історії розвитку українського права. Вона юридично закріпила державні кордони, визначила державну мову і орієнтир на європейський вектор розвитку.
Сьогодні, через три десятиліття, Конституція України знову є на передовій захисту. Українська державність піддається нападу агресора, який намагається підірвати не лише територіальну цілісність, а й саме правове поле, де людина визнається найвищою цінністю. Українські воїни, серед яких численні земляки-ізмаїльці, захищають не тільки землю, а й правовий лад, свободу слова, віросповідання та вибору — основні гарантії, закріплені в Конституції.