Український письменник Пантелеймон Куліш, автор роману «Чорна рада» — першого значущого історичного роману в українській літературі, занурює читача у буремне минуле другої половини XVII століття. Саме у 1663 році козацтво опинилося на роздоріжжі.
Шість років по смерті гетьмана Богдана Хмельницького, творця козацької держави, різні політичні групи виборювали владу. Відбувалися сутички між лівобережними та правобережними українськими козаками, досвідчені полководці сперечалися з простими воїнами, тим часом як Росія та інші супротивники спостерігали за ситуацією, готові скористатися найменшою вразливістю.
Саме в цю нестабільну історичну епоху Куліш переніс читачів у своєму романі 1857 року «Чорна рада». Ця книга й досі має важливе значення, адже попереджає про те, що країна в період хаосу має потребу у досвідченому та виваженому керівництві, а внутрішні конфлікти так само небезпечні для держави, як і зовнішні загрози.
Українська літературознавиця Тамара Гундорова зазначає:
- Роман «Чорна рада» є своєрідним коментарем до історіософських ідей Куліша щодо цього періоду української історії.
- Автор, через власне бачення історії, демонструє справжні небезпеки: розбрат серед української еліти та вплив соціальної маси, яка нерідко вирішує долю історії.
У 1663 році тисячі козаків і простих людей зібралися в Ніжині, що нині розташований у Чернігівській області, для обрання нового гетьмана. Цей з’їзд отримав назву Чорна рада. Ця подія стала вирішальним моментом, який визначив не лише майбутнє козацької держави, а й єдність козаків в умовах загострення як зовнішньої, так і внутрішньої кризи.
На початку роману читач зустрічає Шрама (або «Шрам») — ветерана-козака і священика, а також його сина Петра, які прямують на раду. Оповідаючи історію з погляду Шрама, Куліш створює відчуття гострої кризи, описуючи жах старого козака з приводу політичних катаклізмів, що почалися після смерті Богдана Хмельницького і дійшли до кульмінації саме на Чорній раді.
З твору дізнаємося про тривоги Шрама, який плаче над вакханалією боротьби за владу:
«З’явилися бійки та сварки, а булава гетьмана почала легковажно ставитися. Старий Шрам з болем в серці почув, як проливається козацька кров за Дніпром під час правління Івана Виговського і безрозсудного Юрія Хмельницького, що успадкував гетьманство після них; а коли булаву взяв Павло Тетеря, Шрам у відчаї схопився за голову. І в молитві, і в літургії він переймався загибеллю України через внутрішні розбрати».
Історичний контекст цього періоду був насичений драматизмом:
1. Виговський був скинутий і страчений польсько-литовською владою.
2. Юрій Хмельницький, менш досвідчений керівник, неодноразово демонстрував слабкість і зрештою зрікся влади.
3. Павло Тетеря правив нетривалий час і загинув у вигнанні.
У цей період Гетьманщина розкололася на кілька ворогуючих частин:
- Лівобережна Україна, розташована східніше Дніпра, стикалася з дедалі посилюваною російською загрозою.
- Правобережна Україна знаходилась під тиском Польсько-Литовського союзу.
- Запорізька Січ на півдні була більш автономною та військово організованою, але водночас небезпечно анархічною.
Цей період відомий сьогодні як «Руїна» — епоха гострих внутрішніх розбратів серед козаків.
Під час Чорної ради головними претендентами на керівництво були:
- Яким Сомко — гетьман Лівобережної України, відомий своєю особистою чесністю і повагою до традицій. Його підтримували переважно старші козацькі старшини, такі як Шрам.
- Іван Брюховецький — популярний лідер із Запорозьких козаків, що обіцяв широкі реформи і зниження податків для народу. Москва підтримувала Брюховецького, вважала його більш підконтрольним.
Інші претенденти з Правобережної України також брали активну участь у політичних інтригах, хоч і у другорядних ролях.
В результаті Чорної ради переміг Брюховецький, що став лідером із волі народних мас — успіх популістської політики, яка згодом перетворилась на репресії. Він негайно позбавив волі та стратив противників, серед яких був Сомко, закріпивши владу силою. Проте саме народний гнів, який підняв його на вершину влади, обернувся його загибеллю: у 1668 році під час антиросійського повстання Брюховецького схопила і розбила натовп.
У романі гостро піднімається питання зовнішньополітичного вибору:
- Як козаки повинні поводитися з зовнішніми ворогами?
- Хто є головною загрозою — Польсько-Литовський союз чи Російська царина?
Петро, син Шрама, наполягає на союзі з росіянами проти поляків, вірячи у спільне руське походження та процвітання. Його слова звучать так:
«Треба об’єднувати сили з росіянами. Бо це все одна Русь. Якщо ми розквітнемо, розквітнуть і вони. Господь дасть сили з’єднати обидва береги Дніпра. Тоді ми зможемо підняти рівень життя в Україні й прославити великі душі князів Ярослава і Мономаха».
Однак Шрам відповідає йому з обережністю: «Сину, ми добре знаємо, які ті московські бояри», і додає, що поляки ніколи не зможуть зломити козаків.
У романі історичні постаті Сомко і Брюховецький створюють драматичний політичний сюжет, а художні персонажі — Шрам і Петро — надають твору людяності, відображаючи, як прості люди опинялися втягнутими в революційний вир складних виборів свого часу.
Тамара Гундорова підкреслює:
- «Чорна рада» є архетипічним текстом, вічним попередженням про Руїну, що загрожує Україні як ззовні, так і зсередини.
- Це культурний проект, який оповідає про період Руїни і демонструє різні соціальні та національні моделі розвитку української ідеї. Кожен персонаж відображає окремий шлях формування української ідентичності, які конфліктують між собою.
Політичні дебати роману не лише історичні уроки, а й відкликаються в часах Пантелеймона Куліша, коли Україна перебувала під поділом між Австро-Угорською та Російською імперіями. Українські землі на заході управлялися австрійцями, а схід контролювався Росією, яка суворо обмежувала використання української мови, культури та національної ідентичності.
У XIX столітті національне відродження почало набирати сили, і Куліш став його яскравим діячем. Він довів, що українська мова може бути засобом створення серйозної літератури, історичних досліджень та інтелектуального діалогу.
Окрім літературної діяльності, Куліш вплинув і на саму мову, розробивши граматику, орфографію й літературний стиль, сприяв стандартизації української мови для використання в літературі, пресі та освіті.
Куліш був членом таємного товариства Кирило-Мефодіївців, яке виникло в Києві у зимовий період 1845–1846 років. Ця організація виступала за українське національне відродження та автономію України у вільній і рівноправній слов’янській федерації. Влада царської Росії знищила рух навесні 1847 року, а більшість учасників зазнали репресій, від в’язниць до заслань.
Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства Куліш зайняв більш консервативну позицію. Він підтримував розвиток української культури та освіти в рамках співіснування з Російською імперією, а не виступав за повну незалежність. Його пріоритетом стали збереження, освіта і поступове реформування нації, а не радикальні політичні дії.
Також він став більш стриманим у ставленні до сучасників, зокрема до Тараса Шевченка, який зображував козацьку епоху як джерело національного відродження. Для Куліша події Чорної ради були радше застереженням — тривожним уроком про те, що буремний, майже анархічний запал, хоч і героїчний духом, водночас готував власне знищення. Прагнення українського суверенітету залишалося важливим, проте потребувало не лише запалу, а й дисципліни.
Роман також висвітлює довготривалі труднощі у відносинах між Україною та Росією та намагається уявити майбутнє української культури в межах російської імперської системи. Проте сам твір став, певною мірою, і жертвою імперіалістичних обмежень: незважаючи на амбітність, він зазнав впливу і цензури імперського простору.
Цікавим є факт існування двох версій «Чорної ради»:
- Україномовний роман, який є художнім твором — певною мірою вигаданою версією бажаної історії, зверненою до української аудиторії.
- Російськомовна хроніка, близька до офіційної історичної оповіді про малоросійські події, адресована імперському читачеві.
Обидва тексти були опубліковані майже одночасно, що свідчить про подвійний ідентичний статус Куліша — як українця, що працював у межах імперської системи, але залишався прихильником української культури.
У 1863 році Російська імперія оголосила Валуєвський циркуляр, що обмежував друк українською мовою й оголошував її лише «діалектом», а з 1876 року через Емський указ забороняла українські книги, пресу, освіту та навіть публічне використання мови. Це фактично криміналізувало щоденні прояви української національної самобутності.
Попри ці удушливі обмеження, творчість Куліша зберегла актуальність. Скептицизм автора до надмірно романтизованого минулого та заклик до продуманої, стратегічної побудови нації, сформульовані вже у «Чорній раді», залишаються попередженням та орієнтиром для України, яка й сьогодні стоїть на порозі складного вибору.
Ключові запитання, що турбували Куліша, залишаються актуальними:
- Як зберегти культурну гордість і історичну пам’ять, не підриваючи необхідність ефективного управління в умовах війни?
- Як уникнути пастки ностальгії, яка, хоч і сильна емоційно, є політично недостатньою?
Його твір нагадує, що натхнення минулим важливе, але майбутнє забезпечують лише єдність, стратегія і прозорливість — ті якості, які визначають не просто виживання, а існування нації в цілому.