У червні 2023 року Росія зруйнувала Каховську гідроелектростанцію в Україні, спричинивши катастрофічні повені на півдні країни. Це цілком очевидне злочинне знищення навколишнього середовища й людських життів, здавалося би, мало стати поштовхом для активніших дій міжнародної спільноти на підтримку України. Проте через два роки ця подія, незважаючи на свій масштаб, зазнала значного забуття, захована під гнітом численних інших жахливих злочинів, що відбулися згодом.
У книзі «Екоцид в Україні» українська дослідниця Дар’я Цимбалюк розміщує руйнування Каховського водосховища в центрі ширшої картини безперервного російського екологічного нищення української землі.
Авторка досліджує, як цілеспрямована екологічна катастрофа спричинила не лише негайну шкоду ландшафтам, громадам і екосистемам, а й загрожує розірвати глибокі культурні корені українців, які пов’язують їх із рідною землею. Спираючись на свої південні українські корені, Цимбалюк вдало поєднує особистий досвід із науковою аргументацією, надаючи книзі стриманого, але потужного емоційного звучання.
Українська культура тісно пов’язана з природою:
- Вікові народні традиції, такі як Зелені Свята та Івана Купала, прославляють природу і родючість землі.
- Збережені звичаї споживання сезонних і місцево вирощених продуктів також є невід’ємною частиною національної ідентичності.
Цей зв’язок не є лише символічним, а й надзвичайно практичним — родючий чорнозем країни робить її одним із провідних світових експортерів пшениці, соняшникової олії та олійних культур.
Обсяг руйнувань, завданих російським екоцидом в Україні, важко переоцінити. Затоплення півдня України спричинило численні жертви й нищівні руйнування осель тисяч людей, одночасно змінивши географічний ландшафт на багато поколінь вперед.
Аерознімок житлових районів на затопленій території Херсона, 8 червня 2023 року, після вибуху Каховської ГЕС російськими військами.
Статистичні дані про екоцидні пошкодження, завдані Росією в Україні, можуть видаватися занадто масштабними для сприйняття пересічного читача, який перебуває далеко від зони конфлікту — що означає, наприклад, вплив на понад 5 тисяч квадратних кілометрів дикої природи? Втім, Цимбалюк подає ці цифри разом із свідченнями постраждалих від катастрофи Каховської ГЕС, збуджуючи емоції, що цифри самі по собі не можуть викликати.
За межами очевидних актів екологічного нищення, вчинених Росією, існують тишком-нишком сумні втрати, що не менш трагічні. У своїй праці Цимбалюк зокрема згадує традицію збирання грибів — давній улюблений обряд багатьох українських сімей. Зараз ця практика перестала бути безпечною, особливо на півночі, сході та півдні країни, де ліси засіяні мінами.
Цимбалюк пояснює, що втрачається не просто сезонне дозвілля для українців, а й спосіб пізнання землі, спосіб передавання поколінням знань і досвіду. Без цієї традиції українці втрачають не тільки обряд, а й сам зв’язок із землею, що є тонким, але глибоким розірванням коренів.
Триваючий екоцид Росії в Україні ставить під загрозу й глобальну продовольчу безпеку. Одними з найяскравіших і найжахливіших зображень війни залишаються палаючі українські поля пшениці. Незважаючи на загрозу війни, Україна продовжує роботу з експорту зерна і бере участь у гуманітарних програмах, наприклад, ініціативі “Зерно з України”, спрямованій на доставку допомоги країнам, таким як Сирія та Палестина.
Водночас руйнування росіянами українських посівів — це не лише економічний удар, а й атака на культ хліба, який для українців має сакральне значення, сформоване як давніми віруваннями, так і історичними досвідами голоду та масових смертей від нестачі їжі, наголошує Цимбалюк.
Авторка порівнює дії Росії з московським геноцидом в Україні — Голодомором, що забрав від 3,5 до 5 мільйонів життів. Низка європейських країн уже визнала Голодомор актом геноциду українського народу.
Історії голоду, які передавалися з покоління в покоління, сформували у багатьох українців глибоку неприязнь до марнотратства їжі. У цьому контексті нинішнє нищення українських земель сприймається як продовження системного використання голоду як зброї контролю.
Міжнародна спільнота майже не звертає уваги на наслідки російського екоциду в Україні за межами самої країни. Цимбалюк відкрито висловлює своє розчарування щодо такого стану речей:
- Війна Росії проти України спричинила значні викиди парникових газів.
- Світова мілітаризація посилилася, що підвищує вуглецевий слід через переміщення біженців, міжнародні авіаперевезення та логістичні операції далеко за межами України.
Комбайн збирає зернові культури поруч із протитанковими ровами та колючим дротом біля Оріхова, Запорізька область.
«Ми не зможемо ефективно протистояти глобальній зміні клімату, ігноруючи викиди вуглецю від військових літаків, ракет і безпілотників, які сьогодні пролітають над Україною, а також не розуміючи глибокий зв’язок між російським вторгненням в Україну та кліматичними змінами»
— пише Цимбалюк.
Це неймовірне порушення української землі, а фактично — самого способу життя українців, спричиняє настільки глибоку денатуралізацію, що навіть стосується померлих, руйнуючи то, що залишалося від традицій прощання і гідного поховання.
У своїй книзі Цимбалюк згадує щоденник Надії Сухорукової, журналістки, що пережила облогу Маріуполя. У ньому відтворено жінку, яка коливається між крихкою надією, що у разі загибелі від російських авіабомб її тіло залишиться цілим, і гірким сумом від усвідомлення, що навіть у цьому випадку її скоріш за все позбавлять гідного поховання. Коли постає питання про те, що робити з тілом бабусі її друга, поліцейський радить просто залишити його на балконі.
«У щоденнику Сухорукової смерть повсюдна і невідворотна, але жах не обмежується самою смертю, — пише Цимбалюк. — Жах триває в тілі, яке продовжує свідчити, навіть у своєму обезголовленому стані.»
Війна Росії проти України — це не лише війна проти її народу. Це війна проти пам’яті, проти землі й проти права на гідне горе. Книга Дар’ї Цимбалюк «Екоцид в Україні» — це потужна праця, яка наполягає на тому, що світ повинен усвідомити ціну цієї руйнації — не лише у втрачених гектарах і спалених тоннах зерна, а й у зруйнованих коренях, які дотепер пов’язували покоління з їхньою рідною землею.
Читання цієї книги допомагає збагнути, що екологічний геноцид — це не випадковий збиток, а скоординована стратегія знищення. І якщо її не визнати, не спостерігати за нею й не протистояти їй, цей жах, що виживе навіть після тіл, прийде до кожного.