Українська синоптикиня Наталка Діденко представила одеситам свою першу книгу під назвою «Тролейбус номер 15». Презентація, яку модерувала Зоя Казанжи, перетворилася на щиру бесіду про цінності, а також про те, як українці тримаються за своє в мові, спогадах і виборі залишатися в країні. Цей захід приурочили до дня народження «Книгарні-кав’ярні Старого Лева».
З Facebook у книгу: історія створення «Тролейбуса номер 15»
Відома українська синоптикиня Наталка Діденко розповіла, що ідея книжки виникла з її дописів у соціальних мережах. Авторка зазначила:
«Я не планувала писати книгу. Однак друзі та читачі наполягали, що з цих текстів може вийти щось більше. Зрештою, так і з’явився «Тролейбус номер 15».
Цей твір об’єднав есеї, розрізнені за формою, але поєднані спільною темою Києва, юності та міського ритму, вплетеного у маршрут столичного тролейбуса. Саме цей тролейбус супроводжує читача в його перших коханнях, втратах та відчутті дому.
«Тролейбус номер 15» — це не лише маршрут вулицями Києва, а й подорож у глибини власної пам’яті. Книга присвячена любові до людей, до міста та до самого життя, яке попри біль і втрати продовжується.
Нестача міської прози в Україні
Наталка Діденко підкреслює дефіцит урбаністичної літератури в українському мистецтві слова та наголошує на важливості зображення сучасного міського життя з усіма його ритмами, мешканцями, конфліктами і красою. Вона додала:
«Міської літератури нам катастрофічно бракує. Українська література багата на сільські пейзажі — і це прекрасно, але сучасна Україна — це й міста. Вони потребують свого художнього голосу.»
У центрі уваги — люди
Авторка поділилася спогадами про друзів, яких уже немає, зокрема про подругу, з якою вона годинами розмовляла телефоном під час прогулянок київським парком. Вона зізнається:
«Коли зникає людина, з якою можна просто побалакати ні про що — це найскладніше, бо така розмова і є саме життя.»
Попри численні пропозиції знайомих та друзів поїхати за кордон на відпочинок або релокацію, Наталка обрала залишитись в Україні. Свій вибір вона пояснює внутрішнім закономірним прагненням:
«Я не можу раціонально це пояснити, але не хочу їхати. Мені тут добре. Я люблю наше: людей, їжу, звички, навіть наш безлад. Все це — моє.»
Відповідаючи на запитання модераторки щодо думки, що під час війни українці надто зосереджені на собі, Наталка Діденко відповіла, що не вбачає в цьому нічого негативного. Вона пояснює, що це не є егоїзмом, а радше способом вижити.
Унікальність одеської презентації
Під час презентації в Одесі Наталка згадала студентське стажування в цьому місті, прогулянки біля моря та юнацькі моменти, які залишились у пам’яті назавжди. У своєму дописі у Facebook вона поділилася свіжими враженнями про місто, охарактеризувавши його як:
- красиве,
- живе,
- чесне,
- смачне,
- харизматичне,
- неймовірно сучасне.
Особливо приємним для письменниці було побачити широку присутність української мови в побутовій сфері, культурі та обслуговуванні, що, за її словами, вона рідко чула навіть у Києві.
Війна як контекст книжки
Хоча за задумом і настроєм «Тролейбус номер 15» — довоєнна книга, війна відчувається як контекст. Вона присутня у нотах ностальгії, у прагненні зберегти звичне та рідне, не дозволити йому зникнути. Авторка наголосила:
«Зараз як ніколи важливо нічого не відкладати на потім: побачити друзів, піти в театр, прогулятися містом. Це не просто розваги, це підтримує на плаву. Жити потрібно зараз.»
Ця книга та сама презентація стали своєрідною подорожжю, яка пробуджує хвилювання, дарує тепло спогадів і підкреслює глибоку любов до рідного краю та людей.