У 1840-х роках ліпованський ієромонах Симеон, втікач із Російської імперії, заснував старообрядницький скит на Піщаному острові в дельті Дунаю поблизу міста Вилкове. Далі — розповідь про подальший розвиток цієї духовної обителі.
Заснування скиту та природна фортеця
Спочатку Симеон був православним священикам у Росії, проте таємно прийняв старообрядницьке вчення. За часів правління імператора Миколи I (1825–1855) священнослужителі, які переходили в розкол, піддавалися суворим покаранням — вічному засланні в Сибір або на території Закавказзя. Щоб урятувати своє життя, Симеон вимушений був втекти на південь, до дельти Дунаю, де обрав для проживання Піщаний острів. Цей острів був природною фортецею:
- розташований далеко від Вилкового;
- оточений морем та підступними мілинами (косами), на яких чужий човен миттєво міг сісти на мілину;
- у навколишніх заростях очерету й численних протоках;
- підхід до острова без місцевого ліпованського провідника був майже неможливим.
Саме на цьому острівці Симеон прийняв рішення заснувати скит. Його перша келія була зведена з очеретових снопів, скріплених глиною та дунайським мулом, де він і здійснював літургію у повній самоті.
Духовне життя та підтримка рибалок
Місцеві вилківські рибалки швидко помітили дим, що здіймався над Піщаним островом. З часом, дізнавшись, що тут мешкає не просто втікач, а канонічний старообрядницький ієромонах, вони почали здійснювати до Симеона таємні паломництва. Приїжджаючи, рибалки приносили:
- свіжу рибу та сухарі;
- лляну олію для лампад;
- віск для свічок.
В обмін Симеон здійснював для них найважливіші обряди: хрестив дітей, вінчав молоді пари та відспівував померлих за старовинним обрядом, заради яких ліповани були готові навіть ризикувати життям.
Зусилля ієромонаха не були марними. Він «намолив» це місце, забезпечивши йому духовну силу. До моменту створення у 1846 році офіційної Білокриницької старообрядницької митрополії, скит на Піщаному острові вже мав значний авторитет. Саме сюди прибували перші учні — молоді ліповани, які шукали чернечого покликання. Симеон особисто постригав їх у чернецтво, передаючи суворий очеретяний статут.
Наприкінці 1850-х років ієромонах мирно відійшов у вічність і був похований на Піщаному острові. Його могила, позначена простим дубовим восьмикінцевим хрестом, довгий час залишалася головною святинею, навколо якої пізніше сформувався монастир.
Розвиток монастиря ченцями Арсенієм та Пафнутієм
Навколо цього скромного поховання у 1860-х роках ченці Арсеній та Пафнутій почали будівництво насипів, що стали фундаментом майбутнього монастирського комплексу. Фактично прах ієромонаха Симеона став першою духовною основою Петропавлівської обителі.
Якщо Симеон подарував монастирю дух, то ченці Арсеній і Пафнутій — тіло. За архівними даними («Довідка про заснування монастиря»), саме їхнє прибуття перетворило ізольований скит на потужний релігійний комплекс.
На Піщаному острові практично не було твердої землі. Вирішуючи цю проблему, Арсеній та Пафнутій розробили унікальну інженерну систему, яку донині застосовують місцеві жителі. Разом із першим послушниками ченці на човнах-каюках діставали з дна Дунаю родючий мул і вручну обкладали ним стіни з очерету та вербові тини. Ця непроста праця дозволила створити з води понад 100 гектарів твердої, родючої землі, яку засадили фруктовими садами й виноградниками.
Розуміючи, що без офіційного статусу монастир можуть закрити, Пафнутий та Арсеній активізували дипломатичну роботу. Вони:
- налагодили зв’язки зі старообрядницьким митрополичим центром у Білій Криниці (Австрія);
- підтримували контакти зі Славською єпархією (Туреччина).
Результатом цих зусиль стало освячення 29 червня 1870 року на намитих ченцями землях великого літнього храму Петра і Павла архієпископом Іринархом, главою Славської єпархії.
Історична доля обителі
Доля Симеона, Арсенія та Пафнутія є унікальною тим, що за допомогою свободи, наданої Туреччиною та Молдавським князівством, вони вкоренилися на Дунаї. Коли ці землі знову увійшли до складу Російської імперії, царські чиновники побачили не розрізнене збіговисько втікачів, а сильну, економічно незалежну, кам’яну та дерев’яну фортецю віри. Російська влада не наважилася зруйнувати це, і монастир проіснував ще понад тридцять років після романівських часів.
Після приєднання Бессарабії до Румунії у 1918 році монастир поступово занепадав через припинення пожертв з Росії, хоча зберігав прихильність і підтримку румунської адміністрації. У 1940 році, після входження Бессарабії до складу СРСР, радянська влада закрила обитель. Проте після повернення румунських військ ченці повернулися до монастиря. У 1943 році румунська влада виділила монастирю фінансову допомогу в розмірі 20 тисяч леїв із планами надати ще 100 тисяч у вересні 1944 року. Однак у серпні 1944 року Вилкове знову зайняла Червона армія.
У 1945 році у монастирі проживало п’ятеро ченців, четверо послушників і найманий економ. Обитель мала три житлові будинки, один з яких і частину другого у серпні 1944 року зайняли прикордонники, що спричинило конфлікти між військовими та ченцями. Уповноважений у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по Ізмаїльській області Остапенко доповідав про прорумунську орієнтацію монастиря. Як наслідок, у серпні 1948 року влада остаточно закрила монастир, а його майно передали старообрядницьким храмам Вилкового.
Матеріал підготовлено на основі інформації з відкритих джерел.