П’ять років від початку повномасштабного вторгнення засвідчили: модель стратегічного стримування — «сталевий їжак», яку неодноразово згадує Урсула фон дер Ляєн у виступах щодо України — не гарантує самодостатньої стійкості та довготривалого миру.
Модель «сталевого їжака» виходить із припущення, що за умови значної ресурсної переваги Росії реалістична стратегія України полягає в побудові настільки потужної оборони, щоб подальша агресія стала для Кремля економічно і політично неприйнятною. Однак до 2026 року цього підходу виявилося недостатньо.
Він затуляє реальність: захищаючись, Україна поступово виснажується, віддаючи ресурси також на оборону Європи. У війні, яку визначають технології, навіть міцна оборона руйнується під тиском дронових мереж високоточної уражальної дії й постійних атак, особливо коли противник має значні ресурси.
Теорія «функціональної поразки» та її межі
Також не дає самодостатньої відповіді теорія «функціональної поразки», яка має на меті створити умови, за яких ворог, зберігаючи військові засоби, втрачає здатність ефективно їх застосовувати. Україна продемонструвала такий підхід у Чорному морі 2023–2024 років, обмеживши свободу дій російського флоту без його повного знищення. Проте перенести цей успіх в інші виміри виявилося складніше, і станом на 2026 рік чіткої рецептури для цього не існує.
У Центрі безпеки імені Гетьмана Сагайдачного вважають, що вирішальна перемога — це позбавлення Росії самої спроможності вести війну. Ми називаємо це «термінальною поразкою», і нижче викладаємо, як її можна досягти.
Модель «термінальної поразки»
Модель «термінальної поразки» спирається на два взаємопов’язані вектори:
1. Вектор припинення (termination)
- Ідентифікація та системне використання критичних вразливостей у Російській Федерації для створення каскадних, незворотних ефектів на стратегічному рівні.
- На відміну від епізодичних ударів по інфраструктурі, які можна відновити, йдеться про тривалі удари по економіці, технологічній базі та суспільному сприйняттю, що спричиняють довгострокові, важко відновлювані збитки — поступове руйнування як здатності вести війну, так і нормального функціонування державних інститутів.
- Україна вже нарощує глибокі удари, однак цього замало. Потрібно:
- формувати спеціалізовані групи для картографування системних вразливостей та прогнозування вторинних ефектів, а не лише оцінювати безпосередній результат конкретного удару;
- розвивати наступні покоління засобів глибокого ураження з елементами автономності та роями, підтримуючи національний воєнно-технологічний сектор.
2. Вектор стримування та оборони (deterrence and defense)
- У новій логіці оборона перестає бути самоціллю; її завдання — утримувати лінію, мінімізувати втрати і купувати час для заходів, що послаблюють Росію більш глибоко.
- Це означає стабілізацію фронту й, насамперед, захист українських воїнів, з огляду на те, що окуповані території можна буде відвоювати пізніше, коли воєнний потенціал Росії почне деградувати.
- Пріоритет — не витримувати крихку оборону вічно, а витримати визначений період, концентруючи ресурси там, де вони найефективніші, і змусити Росію втрачати особовий склад і техніку швидше, ніж вона може їх відновлювати.
Цей підхід має враховувати два значних ризики:
- Росія може перейти до тактики віддалених ударів, зменшуючи масштаб наземних наступів і натомість постійно уражаючи позиції українських сил артилерією, дронами-камікадзе та «пильнуючими» боєприпасами.
- Або Кремль може вдатися до загальної чи часткової мобілізації. Брак людського ресурсу для Росії є обмеженням, яке частково має штучний характер через рамки «спеціальної військової операції» та страх Кремля перед соціальним спротивом.
Щоб пом’якшити ці ризики, потрібні дві ключові дії за даними ТЕПЛОДАР.BIZ.UA:
- значно посилити захист життя військовослужбовців — як на передовій, так і безпосередньо в тилу, враховуючи виняткову летальність поля бою, що контролюється постійною розвідкою й точковими ударами;
- розширити спроможності для ураження та для подавлення просування сил ворога на відстані, щоб навіть у випадку масштабнішої мобілізації російських військ вони залишалися підконтрольними та стриманими.
Необхідність реформ та роботизації
Зміна стратегії вимагає прискорених доктринальних, організаційних та кадрових реформ — передусім швидкої роботизації периметру бойових дій. Поточний план щодо розширення Сил безпілотних систем до 5% загальної чисельності — лише мінімальна мета. Якщо командування прагне справжнього стратегічного контролю ризиків, цей відсоток може потребувати збільшення до 10% або навіть 20% з глибинною інтеграцією в усі роди військ.
У поєднанні з інженерними укріпленнями та єдиною мережею ураження це дозволить створити безпілотну зону виключення уздовж лінії зіткнення та кордону з Росією.
Україні також необхідна чіткіша стратегічна рамка для ППО з диференційною оцінкою загроз, яка враховує реальні втрати, потенціал масштабування атак та співвідношення витрати/ефективність контрзаходів. Окремі класи дронів — такі як Shahed, Geran і Gerbera — становлять найгостріший стратегічний ризик: вони значно дешевші за ракети, вже завдають серйозної шкоди інфраструктурі й поступово підвищують точність. Тому пріоритетом має стати протидія саме протидронним засобам.
Зрештою, перемога потребує усунення самого джерела загрози. Стратегічний успіх можливий лише за одночасної роботи в обох напрямках: стримування та усунення воєнного потенціалу супротивника.